загрузка...

Az ember tragédiája

            Irodalmunk egyedülálló gyöngyszeme, Az ember tragédiája, ez a különös, elgondolkodtató történetfilozófiai alkotás, amely ... mégis évtizedeken át ez lett egyik legtöbbször bemutatott, nagysikerű, rengeteg nézőt foglalkoztató színdarabunk. ... A nézőközönség soha nem unta meg a 15 színen át újra meg újra feltörő elvont gondolatok, eszmefuttatások áradatát. Igaz, a gyorsan változó jelenetek sokszínűsége is hozzájárult a figyelem állandó ébrentartásához.

A mű megalkotója, Madách Imre 1823-ban, ugyanabban az évben született, mint Petőfi Sándor, sőt még ugyanabban a hónapban is. Kettőjük, Petőfi és Madách nagy műve elválaszthatatlan a múlt század magyar történelmének legemlékezetesebb szakaszától, 48/49 forradalmától, és az azt követő szabadságharctól. Madách ugyan 1859/60-ban írta meg a tragédiát, tíz évvel azután, hogy Petőfi ott esett már el a harc mezején, a segesvári csatatéren.

Könnyű lenne kimutatnunk, hogyan készítették elő mind Madách életének, mind az egykorú magyar történetnek jelentős eseményei Az ember tragédiája alapvető gondolatait. Madách műve egyben a magyar tragédia visszhangja is volt. (...)

Madách Ádámjának meg-megújuló harcai, egyre magasabbra törő ideáljai – és egyben ezeknek sorozatos kudarca – valóban az egész emberiség történelmét mutatják be, úgy ahogy ezt a gondolkozó és elfogulatlanul ítélő ember akarva, nem akarva látni kénytelen. Nem kétséges, hogy a mű terve szerint az egymásra következő színek emelkedő tendenciát mutatnak. Ádám nemcsak kiábrándul ideáljaiból, mire egy-egy szín végére ér, amikor újra meg újra be kell látnia, hogy nem valósult meg az, amiért vállalta a küzdelmet, hanem ugyanakkor mintha színről színre egyre tisztultabb, jobban látszó célokért indulna harcba. Ebben jut kifejezésre a haladás, a tökéletesedés gondolata.

A tragédia ebből a szempontból az lehet …, hogy Ádámnak vissza kell riadnia attól a szándékától, amely elválasztja az eszmék elgondolását megvalósulásuktól. (…)

            Aki megízlelte a tudást, abban rögtön fölébred a több-tudás kínzó szomjúsága is. Mint Ádám a 3. színben követeli:

 

            Ne hitegess, Lucifer, ne tovább,

            Hagyj tudnom mindent, úgy, mint megfogadtad.

 

Lucifernek pedig újra igaza lesz, amikor megjegyzi:

 

            Keserves lesz még egykor e tudásod,

            S tudatlanságért fogsz epekedni vissza.

 

            (…) Megbánta már, hogy megtudta jövőbe vetett pillantása során azt is, mi lehet majd egykor a Föld és ezzel együtt az ember sorsa. Ezt már jobb volna nem tudni, vagy elfelejteni, mint Lucifer mondta.

             A tudás tehát, amiért az ember föladta korábbi igénytelen belenyugvását a puszta, öntudatlan létbe, egyrészt kielégítetlen: minden, amit megtudunk, csak arra jó, hogy rájöjjünk, milyen végtelenül sok az, amit még nem tudunk… (…)

            Madách az emberiség egészét a bibliai első ember, Ádám alakjában foglalja össze. Ő az örökké küzdő ember, aki ifjan kezdi el útját a történelem legjellemzőbbnek tartott korszakain át a jelen és a jövő felé, hogy mint aggastyán fejezze be ezt az utat a kihűlő Földön az eszkimók jégvilágában.

            Az utolsó előtti próbálkozás Ádám múltat és jövőt áttekintő álmában, mielőtt találkoznék a pusztuló embert bemutató nyomorult eszkimóval, kísérlet a Föld elhagyására, űrrepülés. (…) El akarván hagyni a Földet – bár ez nem sikerül neki – fölismert két nagyon lényeges dolgot. Egyrészt rájött arra: az ember célja a küzdés maga. Nem az a lényeges, hogy elérjük-e a kitűzött célt, hanem az, hogy elszántan törünk a végtelenbe vesző cél felé. – Másrészt egyértelműen megfogalmazza Ádám azt a gondolatot is: ne ejtsen kétségbe az, hogy az embernek a történelem során már sokszor meg kellett tagadnia korábbi eszméit, és a korábbival homlokegyenest ellenkezőért kellett küzdeni. (…)

            A hideg értelem, Lucifer mellett állandó kísérője Ádámnak az érzelem is, Éva alakjában. Éva az ember számára mint a szerelem és a költészet forrása és tárgya, egyben vigasztalás is… (…)

            Ha élni és tökéletesedni     akar az ember a kitűzött, de végtelenbe vesző, … csak közelíthető cél felé, akkor hallgatnia kell arra az „égi szózatra” is, …ami egyedül tartja életben az embert. Ezért mondja az Úr: „küzdj és bízva bízzál”.

 

 

(Szabó Árpád)

Опубліковано в Угорська мова

A barátság

Petőfi és Arany

1847-ben Arany János megnyerte Toldijával a Kisfaludy Társaság népies eposz pályázatát. Ez már második pályanyertes műve volt. Egy évvel korábban, 1846-ban az Elveszett Alkotmánnyal a vígeposz pályázatot nyerte meg. A felejthetetlen „ráadás” a Toldi pályadíjára Petőfinek hozzá, Aranyhoz intézett üdvözlő verse lett:

 

            TOLDI írójához elküldöm lelkemet

            Meleg kézfogásra, forró ölelésre!...

            Olvastam, költőtárs, olvastam művedet.

            S nagy az én szívemnek ő gyönyörűsége.

 

Ezzel a verssel kezdődött a magyar irodalom felejthetetlenül szép költő-barátsága, a Petőfi és Aranyé. (…)

Most pedig lássuk Arany Petőfihez intézett Válaszát.

 

Zavarva lelkem, mint a bomlott cimbalom

   Örül a szívem és mégis sajog belé,

Hányja-veti a hab: mért e nagy jutalom?

   Petőfit barátul meg sem érdemelé.

 

Hiszen pályadíjul ez nem volt kitűzve…

   Szerencse, isteni jó szerencse nékem!

Máskép szerény művem vetém vala tűzbe,

   Mert hogyan lett volna nyerni reménységem?

 

Az első látogatás Szalontán, Aranynál 1847 tavaszára esett. Közvetlenül házasságkötése előtt állott ekkor Petőfi. Ezért is olyan bensőségesek az Arany házasságáról mondottak a Kerényi Frigyeshez írt levelében.

            Sor került még ugyanebben az évben, 1847 őszén egy második látogatásra is. Ezúttal már feleségével, Szendrey Júliával érkezett Petőfi. (…)

            De ez a szép, sokat ígérő barátság alig tartott tovább, mint két rövid esztendeig. Petőfi utolsó napjairól ezeket tudjuk.

            1849. július 18-án az oroszok közeledtével Bemhez indult Erdélybe. Bemmel Bereczken találkozott; a tábornok megindultan zárta karjaiba. Július 29-én Marosvásárhelyre értek. Július 31-én folyt le a Segesvár és Félegyháza között az utolsó erdélyi ütközet Bemnek harmadfélezernyi serege és a 16 ezer főből álló orosz hadsereg között. A csata kezdetén Petőfi Bem körül volt, ló és fegyver nélkül; a vezér ekkor visszarendelte a tartalékba.

„Aztán a csatatér különböző pontjain látták még” – írja róla Petőfi-könyve végén Illyés Gyula. (…)

Így veszítette el Arany János a barátját, akit még évekig gyászolt. – Hogy  milyen mély volt a baráti érzelem Arany részéről is, az kitűnik három részben írt Emlények című költeményéből. A három rész közül az első kettő még valamikor 1851-ből származik. Ez idő tájt még sokan voltak, akik reménykedtek: Hátha nem is esett el Petőfi a csatatéren? Talán visszajön még! Arany ebben már nem hitt.

Ki nékem álmaimban

            Gyakorta megjelensz,

            Korán elhúnyt barátom,

            Van-é jel síri fádon,

            Mutatni hol pihensz?

 

(…) A jeltelen sír gondolata tér vissza a másodjára írt 1851-es visszaemlékezésében is:

 

Behantozatlan áll

Hamvai fölött a hely.

Hol merre nyugszik ő,

Nem mondja semmi kő

Nem mondja semmi jel.

            (…) A harmadik visszaemlékezés az elveszített barátra 1855-ből származik. Hat éve, hogy utoljára látták egymást: a seb nem éget már, csak sajog, és ami fáj, az egyben vigasztaló is. (…)

            Az elcsendesülő fájdalomban, könnyes megnyugvásban még elevenebbé lesz a szelíd emlékezet, a visszahozhatatlan múlt idézése:

 

Gyakran, ha az ég behunyta már szemét,

Gyakran érzem lobogni szellemét.

 

Aztán jóval később, Harminc év múlva, 1879-ben, három évvel Arany halála előtt, fellángol még egyszer a régi fájdalom…

 

 

 

(Szabó Árpád)

 

Опубліковано в Угорська мова

Petőfi költészete

A költészet egyik legfontosabb eleme, eszköze a kép. A költő képekben mondja el azt, amit magáról és a világról meg akar fogalmazni. Hasonlatok, jelképek formájában belső világának képei elevenednek meg.

            De milyen lesz az a vers, amelyben a költő nem belső történéseiről, hanem a világ látható valóságáról szól? Tükrözheti-e a költészet tisztán, a költő lelkének tükrözése nélkül a világot? Sohasem, mert a költő nyelve mindig személyes, árulkodó – elsősorban ebben különbözik a tudományétól.

            Tél van, köd, havazik - mondjuk; általánosabb, egyértelműbb, de sokkal szegényesebb is ez Petőfi verssoránál: „Mint befagyott tenger, olyan a sík határ...” . Ez a sor hangulatot is kelt, a költő hangulatát ébreszti fel bennünk. A tájleíró versből éppen úgy ráismerünk alkotójára, mint a lírai vallomásból – sőt a hozzáértő a költő életének jellemző szakaszaira is következtethet belőle.

            Lássuk csak, mit tudhatunk meg  A puszta, télen Petőfijéről! A vers mozdulatlan tájat ábrázol, mégis nagyon sok mozgást érzékelünk benne; elevenségét főleg az adja, hogy nagyon sok benne a hasonlat. Feltűnő, hogy jóformán az egész költeményben ilyen egyszerűek és egységesek a hasonlatok.

            Petőfi szemében a pusztát mindenütt emberek vagy embernek látott természeti erők népesítik be: az őszt, a rövidlátó napot, a szeleket, végül az országát vesztett, királyi napot is emberi vonásokkal ruházza fel. Tájleíró versében nem képeket ír le, hanem képeket alkot. Lelkivilágát erős fényként világítja meg ezeknek a hasonlatoknak a közös tartalma.

            A kóborló tekintet mintha csupa összetartozó jelenséget figyelne meg – nem véletlen az, hogy a költő milyen képeket vesz észre, mit válogat ki a világ számtalan látható-hallható jelensége közül. Önmagunkon is megfigyelhetjük, hogy mást veszünk észre környezetünkből, ha örülünk, és mást, ha szomorkodunk. A puszta, télen hangulata az elmúlást, a búcsúzást idézi:

Nincs itt kinn a juhnyáj méla kolompjával,

Sem a pásztorlegény kesergő sípjával,

S a dalosmadarak

Mind elnémultanak,

Nem szól a harsogó haris a fű közűl,

Még csak egy kicsiny kis prücsök sem hegedül.

A téli puszta csöndjét alig-alig töri meg a szél süvöltése vagy a tehenek bőgése – de ezt a csöndet az elnémúlt hangok felsorolásával érzékelteti a költő, elszáll, régvolt hangokéval, amelyek még amikor szóltak is, az elmúlást idézték.

Vajon miért éppen a méla kolomp, miért a kesergő síp szólal meg a versben? A fiatal Petőfit megérinthette az elmúlás érzete – valaminek az elvesztését sejthette meg, talán a hirtelen tovaszálló ifjúságét, talán úgy érezte, hogy akárcsak az „ősz”, a „gondtalan rossz gazda”, ő is elfecsérelt valamit.

            A puszta, télen megismertet bennünket Magyarország egy jellegzetes tájával, az Alfölddel – úgy, ahogy azt a múlt század közepén egyik legérzékenyebb megfigyelője, Petőfi látta. De megismertet – legalább ennyire – Petőfi világlátásával, érzelmi gazdagságával és képalkotásának költői erejével is.

 

 

(Beney Zsuzsa – Jelenits István)

Опубліковано в Угорська мова

Meleag natal

Meleag natal! Involuntar în faţa ochilor îmi apare imaginea unui imaş de un verde crud, nişte mioare blânde pe-o coastă de deal, un strugure mare de poamă în poala bunicii, o ţărancă lucrând ogorul…

Şi, totuşi, meleagul natal este cel mai sfânt loc de pe pământ, este casa la care ştii că poţi oricând sa te întorci. Uşile lui sunt deschise orice ar fi. De ce? Pentru că şi tu la rândul tău îl poţi răsplăti! Fiecare cuvânt bun şi frumos este ca o parte dintr-un scut care apară locul natal. Fiecare din noi are posibilitatea sa mânuiască acest scut, deoarece oricine e demn sa trăiască pe meleagul lui natal!

El este ţara în care m-am născut şi al cărei cetăţean sunt. Împreună cu ceilalţi locuitori fac parte din poporul român... Meleagul  natal  este  locul  de  care  sunt  legat  sufleteşte.  El înseamnă întinse câmpii, dealuri bogate, munţi înalţi, râuri repezi, lacuri domoale, neasemuita mare şi extraordinara deltă. Toate acestea au viaţă prin ele însele, dar şi oamenii care trăiesc aici. Toate acestea nu pot fi uitate şi trădate: locurile şi oamenii cu care ai legat prietenii, oamenii cu care ai împărţit şi bune şi rele. În acest fel noi, românii, am devenit un popor paşnic, iubitor de ţară, primitor, harnic, prietenos. Aşa se face că şi unele din legendele noastre dau pildă urmaşilor despre astfel de calităţi.

Meleag natal, sunt cuvintele, pe care le poţi pronunţa cu adevărat doar atunci, când vin din suflet, altfel ele nu au valoare. E simplu să le rostești, însă sufletul nu reacţionează, inima nu are nici un sentiment. Tot ceea ce te înconjoară este meleag natal. Pământul străvechi lăsat de strămoşi. Ei au luptat pentru tine, pentru ca tu sa trăieşti în pace şi să te bucuri de minunile naturii. Pentru a mulţumi strămoşilor trebuie doar sa-ti iubeşti locul natal. Sufletul tău să fie împăcat atunci, când rosteşti aceste cuvinte.

Din presă
317 cuvinte
Опубліковано в Румунська мова

Історія пісні «Червона рута»

За переказами, що досі існують у Карпатах, рута — жовта квіт­ка, яка лише на декілька хвилин, у ніч на Івана Купала, стає чер­воною. Дівчина, яка її знайде й зірве, буде щаслива в коханні.

Пісню «Червона рута» в 1968 році написав дев’ятнадцяти­річний студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк. Як же народився задум її написати?

У великій батьковій бібліотеці юний Володя, тоді ще стар­шокласник, натрапив на видану 1906 року збірку коломийок, упорядковану Володимиром Гнатюком. В одній із них він про­читав про чарівне зілля — червону руту.

Для юного музиканта цей образ став зворушливою знахідкою, справжнім одкровенням. У пошуках історії про цю квітку він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розкриття таємниці, і згодом знайшов новий варіант ко­ломийки про червону руту, а ще записав легенду про загадкове чар-зілля.

На обласному телебаченні Івасюк мав добрих друзів, яким повідомив про дві нові пісні. їх прем’єра відбулася в програмі «Камертон доброго настрою». І ось настало свято Володиної му­зики та поезії — торжество його творчої роботи. «Червона рута» стала піснею року в Радянському Союзі на конкурсі «Пісня-71».

169 слів                                                        

За В. Бровком

Опубліковано в Підготовка до ДПА

Вишивка: мистецтво і традиція

Вишивка є одним із найулюбленіших і найпоширеніших видів рукоділля. За старих часів на Русі всі жінки володіли цим мистецтвом. Вишивка була пов’язана зі стародавніми звичаями й обрядами українського селянства. За допомогою голки й різ­них ниток українські жінки перетворювали просту тканину на витвір мистецтва.

Дівчинка восьмилітнього віку починала готувати собі прида­не й до п’ятнадцяти-шістнадцяти років повинна була мати свят­ковий і буденний одяг, скатертини, рушники, яких мало б виста­чити на декілька років. Готували рушники, якими одаровували на весіллі рідню жениха й почесних гостей. Перед весіллям улаштовували виставку виробів, а за їхньою кількістю та якістю визначали майстерність і працьовитість нареченої.

Мистецтво вишивання має багатовікову історію. У давні ча­си, коли люди жили роз’єднано, кожен народ, а іноді й невелике селище мали свої особливості у вишивці й інших видах народної творчості. З покоління в покоління майстрині відпрацьовували й поліпшували узори й кольорову гаму, створювали зразки ви­шивки з характерними національними рисами.

Сучасну вишивку можна використовувати для прикрашання дитячого й жіночого одягу, а також побутових речей: фіранок на вікна, серветок, наволочок, килимків і панно, рушників, фарту­хів, сумок, сувенірів тощо.

Отже, вишивка — це мистецтво прикрашати тканину. Протя­гом століть вишивальниці експериментували з відповідними матеріалами, розвиваючи й удосконалюючи своє мистецтво, черпаючи натхнення в навколишньому світі, у мистецтві, в ор­наментах інших часів і культур. Вишивку використовували для багатьох цілей: щоб увічнити пам’ять про події приватного або суспільного життя, для висловлення різних політичних або духовних ідей, щоб продемонструвати статус, розповісти яку-небудь історію або прославити красу природи.

Є в Україні символи, у яких вишивка відіграє важливу роль. Наприклад, вишитий рушник в Україні — здавна неод­мінний атрибут традиційних народних свят. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Вишитийрушник завжди був знаком гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новона­роджених; з рушниками проводжали людину в останню путь. Підчас будівництва нового дому рушниками піднімали сво­лок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обхо­дилось і весілля. Рушник, на який ставали молодята, був запо­рукою вірності. Рушником зв’язували руки нареченим, бажаю­чи їм щасливої й міцної сім’ї.

Останнім часом усе частіше можна побачити людей в україн­ських сорочках. їх одягають у дні релігійних і національних свят, на наукові конференції та громадські зібрання. Певне,  сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує таємних символів, які гармонізують життя.

Змінюються часи. Змінюються покоління, їхні вподобання та погляди. Змінюються одяг і прикраси. Але залишаються віко­вічні традиції, які єднають нас із нашими пращурами. Серед них і традиції, пов’язані з вишивкою. Ці традиції є історією нашої країни, історією окремої родини, історією кожної людини. Тож збережімо цей скарб, щоб передати його наступним поколінням.

412 слів     

3енциклопедії

Опубліковано в Підготовка до ДПА

Лесина подорож до пірамід

Подорож до пірамід відбувалася навмисне звечора, щоб по­дивитися на тисячолітні пам’ятники в місячну ніч, коли вони здаються особливо величними й загадковими. До того ж у такий час менше помітні пошкодження, яких зазнали ці витвори від довгого часу й безжалісного впливу людини. Ще здалеку, на під­ході до групи пірамід, хтось згадав, що понад сто років тому на цьому місці проходив Наполеон зі своєю армією. Показуючи рукою на піраміди, він сказав своїм воякам:

— Солдати, на вас дивляться сорок століть із висоти оцих пі­рамід! Цього досить, щоб бути хоробрим!

Мандрівники минули піщаний горб, спустилися в неглибоку улоговину й звідси дивилися на громаддя трьох пірамід, що ви­мальовувалися на тлі неба монументальними силуетами. З цієї тисячолітньої тиші раптом прорвалося моторошне завивання шакалів. Леся разом з іншими обійшла поволі Хєогісову пірамі­ду, яка вражала своєю величчю.

Цю найбільшу кам’яну споруду стародавнього світу збуду­вав для себе фараон Хеопс майже три тисячі років до нашої ери. До Ейфелевої вежі в Парижі це була найвища споруда світу — сто сорок шість із половиною метрів. Її складено з точно виріза­них і щільно припасованих вапнякових блоків масою майже дві з половиною тонни кожний. На цю споруду було використано два мільйони триста тисяч таких блоків. Це неймовірна річ для тодішньої техніки, власне, за її відсутності. Поряд стоїть пірамі­да Хефрена, нижча від попередньої лише на три метри.

Дивне почуття опанувало всіх, коли проходили поміж цими двома рукотворними скелями. Хоча відстань між ними була до­сить велика, однак здавалося, немов щось зависло над головою й тисне до землі. Ішли мовчки, намагаючись ступати безшумно. На обличчях — чи то затамований страх, чи просто пригнічення.

Коли трохи відійшли, Леся немов сама до себе сказала, що стан деякого збентеження й розгубленості цілком зрозумілий: перед собою бачиш усю марність величної праці, укладеної (з примхи деспота) у нікому не потрібну геометричну фігуру, бачиш трагедію стародавнього народу.

Після цього мандрівники попрямували до статуї Великого сфінкса, що височіла поблизу пірамід. На Лесю дивилася кам’яна напівлюдина-напівзвірина з рештками лев’ячої гриви, з дірка­ми на місці носа й очей. Кажуть, що голова сфінкса свого часу слугувала мішенню для наполеонівських солдатів.

Тисячі років ця потвора непорушно дрімає серед пустелі. Витесана із суцільної кам’яної брили, вона сягає двадцяти мет­рів заввишки, п’ятдесяти семи метрів завдовжки і важить майже п’ятнадцять тисяч тонн.

«Ми бачили великі піраміди й Великого сфінкса, — писала Ле­ся, — це справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотогра­фії не можуть дати справжнього поняття про душу цих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима сфінкса! Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і те­пер тільки я зрозуміла до кінця його геніальний хист».

428 слів     

За А. Костенком

Опубліковано в Підготовка до ДПА

Світова слава пісні Семена Климовського

Що ми нині знаємо про українську пісню сімнадцятого сто­ліття, котра прикрашала оперету, яку 1925 року ставили двісті дев’ятнадцять разів поспіль на сцені Нью-Йоркської опери?

Справді, популярність пісні Семена Климовського «їхав ко­зак за Дунай» безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали вже в середині вісімнадцятого століття, у тому числі й у північній столиці Росії. Сюжет твору навряд чи варто пов’язувати з яко­юсь історичною подією (скажімо, заснування Задунайської Січі чи воєнного походу на Балкани). Та й сам Дунай у фольклорній традиції нерідко символізував річку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

У добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконували на мелодію «їхав козак за Дунай». Митці, мовби змагаючись, створювали все нові й нові варіації на тему україн­ської пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання: арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера, опера Кавоса «Козак-віршувальник», вірш Пушкіна «Козак», варіації для скрипки з оркестром Аляб’єва... 1860 року історик Микола Закревський, умістивши в збірці «Старосвітський банду­ рист» твір Климовського, зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».

Григорій Нудьга в книжці про Семена Климовського оповів цікаву історію «вживлення» пісні «їхав козак за Дунай» у ні­мецький фольклор. 1808 року в Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Христоф Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переро­бив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом.

А ще через вісім років за обробку пісні «їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських стосун­ках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Син останнього гетьмана України, Андрій Розумов­ський, мав сенгимент до землі й культури своїх предків. Пам’ять про Батурин жила в цій родині. Можливо, не без впливу Розумовського Бетховен і зацікавився українським музичним фольклором. В обробці генія пісня «їхав козак за Дунай» оновила­ся: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.

1925 року світ побачило фундаментальне видання «Міжна­родна бібліотека музики для вокалістів», у шостому томі якого поміж найкращих пісень усіх часів і народів надруковано й укра­їнську — «їхав козак за Дунай».

Чи міг уявити сивочолий Семен Климовський, чия могила за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда давно потра­пила під плуги, що доля виявиться такою прихильною до його пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольк­лору, що її співатимуть навіть американські ковбої?

408 слів     

3 журналу


Опубліковано в Підготовка до ДПА
 

Виктор Новосад на сервере Стихи.ру
загрузка...
« Освітній портал »   2013 р.