загрузка...

ВАРІАНТ №6

1. Називали в селі Переломаним, бо тяжкою працею на землі підірвав собі здо­ров’я Івана Дідуха («Камінний хрест» В. Стефаника). (В)

2. Прочитайте уривок з вірша.

Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя...

Ці рядки належать В. Стусу. (А)

3. «...Руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиш вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем...» — таку настанову дає своїй дочці Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенко-Карого ) (Б)

4. Реалістичною соціально-побутовою повістю-хронікою є твір «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького. (Г)

5. Наприкінці XIX ст. найбільший вплив на становлення українського профе­сійного театру справила родина Тобілевичів. (Д)

6. «...Боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона...; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона» Докія («Каторжна» Б Грінченка). (Б)

7. Ідеологічне і психологічне рабство, відстоювання дрібних особистих інте­ресів на противагу народним розвінчано через змалювання образів Датана й Авірона («Мойсей» І. Франка). (А)

8. Митець і суспільство — така проблема твору «Intermezzo» М. Коцюбинсько­го. (Г)

9. Історію випадкової зустрічі революціонера-підпільника з панною, яка стала приводом для роздумів про плинність життя та мить щастя людини, розпові­дає у творі «Момент» В. Винниченко. (Б)

10. Безпринципним, до смішного примітивним, позбавленим будь-якої національ­ної гордості зображено головного персонажа твору «Мина Мазайло» М. Ку­ліша. (Б)

11. Українськими Ромео і Джульєттою можна назвати героїв Івана й Марічку («Тіні забутих предків» М. Коцюбинського). (Г)

12. В українській літературі XX століття досяг не баченого досі синтезу словес­них і музичних способів вираження думки поет П. Тичина. (Б)

13. До групи київських «неокласиків» належать обидва письменники в рядку М. Рильський, М. Зеров. (В)

14. Тему роздвоєності людської особистості на зламі епох порушено у творі «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. (Г)

15. Про чисте трагічне кохання, про високий духовний світ простих людей, жит­тя яких скалічене тоталітарною системою, розповідається у творі «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника. (Г)

16. Зразком інтимної лірики є твір «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» М. Вінграновського. (Д)

17. Збунтувалась проти свого сімейного рабства і забобонів, довела, «що свобода й любов для неї понад усе» Лариса («За мить щастя» О. Гончара). (Г)

18. Трагічне кохання на тлі історичних подій доби Хмельниччини зображено у творі «Маруся Чурай» Ліни Костенко. (Г)

19. «Моя повість... не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку..., щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями» — так розповідає про історію свого твору «Україна в огні» О. Довженко. (В)

20. Проблему вождя і маси, ролі лідера досліджує Олександр Олесь («По дорозі в Казку»). (Д)

21. Образ Софії Київської виступає і як реальна історична пам’ятка, і як худож­ній символ сили, краси мистецтва, втілення людських рук та розуму, мисте­цького таланту у творі «Диво» П. Загребельного. (Б)

*22. Розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі жінки-інтелігентки у творі «Valsemelancholique» О. Кобилянськоі. (Д)

*23. Спорідненими за жанром є твори в рядку «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського і «Сойчине крило» І. Франка. (Б)

*24. Алюзія на відомий вірш Т. Шевченка є у творі «Вишні» Б.-І. Антонича. (А)

25. Маруся Кайдаш («Кайдашева сім’я») — До неї пристало щось вже дуже со­лодке, аж нудне. (1-Б)

Мавка («Лісова пісня») — ...В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами... (2-Д)

Галя («Хіба ревуть воли, як ясла повні?») — Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок... Парубок спе­ршу... прийняв її за ту польову царівну... (3-А)

Марічка («Тіні забутих предків») — ...Обзивалась на гру флояри... співанками. Вона їх знала безліч. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці... (4-В)

26. І. Франко — «Сікстинська мадонна» (1-Г)

Леся Українка — «Contraspemspero(2-А)

М. Вороний — «Блакитна Панна» (3-Б)

Олександр Олесь — «Чари ночі» (4-Д)

27. «Тигролови» — Григорій Многогрішний, Наталка, майор Медвин (1-А) «Місто» — Зоська, Степан Радченко, Надійка (2-Д)

«Зачарована Десна» — дід Семен, дядько Самійло, Сашко (З—В)

«Маруся Чурай» — Галя Вишняк, Іван Іскра, Гриць Бобренко (4-Г)

28. Лаврін Запорожець — Олеся (1-В)

Денис Сірко — Наталка (2—Б)

Мина Мазайло — Рина (3-Д)

Мартин Боруля — Марися (4-А)

29. Твір «Тронка» написав український письменник Олесь Гончар.

ЗІ. За жанровим різновидом «Лісова пісня» Лесі Українки — це драма-феєрія.

31. Перу Є. Маланюка належать твори «Стилет чи стилос?», «Сучасники», «Шевченко».

32. Провідний мотив твору «Недумано, негадано...» JI. Костенко — світлого чистого почуття — кохання.

33. У чому секрет невмирущості гумористичних творів Остапа Вишні?

Неповторні усмішки, фейлетони, гумористичні твори Остапа Вишні хвилю­ють читача, викликають сміх і досі. У чому ж секрет їх невмирущості?

На мою думку, секрет у тому, що вони виховують почуття любові до всього живого, до природи, розкривають перед нами її чарівну красу, сприяють розвит­кові смаків та уподобань. Ніде в жодному зі своїх творів письменник-гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. У своїй творчості Остап Вишня органічно поєднував зміст із глибоким національним колоритом. Гумор Остапа Вишні має глибоко національний характер. Письменник надзви­чайно вдало використовує скарби народнопоетичної творчості.

А ще невмирущості творам Остапа Вишні додає те, що вони порушують про­блеми, актуальні й у наш час. Так, наприклад, збірка «Українізуємось», до якої органічно увійшли гуморески «Чухрен» і «Чухраїнці», вийшла 1926 року. Відтоді минуло чимало часу, але ніщо не змінилось у характері нашого народу. І сьогодні ледь не силоміць впроваджуємо українську мову; будь-яке рішення приймаємо після того, як голови один одному голоблями попровалюємо; спочатку робимо, а тоді думаємо й чухаємо потилицю; починаємо будувати, а коли будівля завалить­ся, скрушно промовляємо: «Якби ж знаття!»

Обговорюємо, приймаємо Конституцію, а тоді виявляється, що чогось не до­думали, і треба знову проводити референдум, щоб щось у ній змінити; посилаємо батальйон на війну, а потім виявляється, що краще б ми цього не робили; Верхо­вна Рада прийняла бюджет — виявилося, що приписали десятки мільйонів, обду­рили самих себе і народ. Чухаємо потилиці: не так голосували, не тих обрали, дозволили розвалити, обікрасти Україну. Що робити, як жити далі? А якось воно буде, бо ще ніколи так не було, щоб якось не було. Оце і вся філософія справж­нього чухраїнця-українця. Але так не має бути. Ми повинні змінити своє став­лення до життя, до батьківщини, до себе, щоб гумореска «Чухраїнці» Остапа Вишні перестала бути такою актуальною, неначе письменник написав її не у 20-ті роки минулого століття, а зараз, у наші дні.

Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перелічує й умотивовує най­істотніші його риси — звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Автор розкриває ці риси на численних прик­ладах, бо цього вимагає жанр наукового трактату за «викопаними матеріалами». Так, чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їхня улюблена рослина — соняшник («... як ісхилить голо­ву і стоїть перед тобою, як навколішках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина»). А у вирі полеміки вони здатні й голови один одному попровалювати.

Гіркою іронією перейнятіроздумі Остапа Вишні про рідний народ, його іс­торичну долю в минулому та сучасному. Але іронія ця — від великої любові до народу, до людини. Про це Остап Вишня записав у своєму щоденнику: «Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право сміятися, тоді людина разом з тобою буде сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків».

Твори Остапа Вишні невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху: у них ідеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самостверджуватися. У центрі усмішок, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. «Вишневий» сміх письменника — веселий, щирий, здоровий.

Отож секрет невмирущості гумористичних творів Остапа Вишні, безпереч­но, — у єдності їх автора з рідним народом, адже сам письменник зауважував, що вищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу, — немає.

ВАРІАНТ №4

1. Реалістична манера письма, зображення типових характерів у типових обста­винах — такі особливості твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика. (Г)

2. У творі «Камінний хрест» В. Стефаника символом трагізму і розпачу селяни­на перед еміграцією є епізод, коли І. Дідух востаннє танцював перед від’їздом. (В)

3. Психологічне трактування проблеми злочину й кари наявне у творі «Земля»

О.  Кобилянської. (А)

4. Поетичною відповіддю критикові В. Щурату на його оцінку збірки «Зів’яле листя» став твір І. Франка «Декадент». (Г)

5. Готує членів родини до «панського» життя Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого). (Б)

6. Досліджує (досліджують) шлях персонажа від правдошукача до розбійника Панас Мирний та Іван Білик («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). (Д)

7. Зображуючи картину природи, використовує біблійну лексику та мистецькі терміни М. Вороний («Блакитна Панна»). (Г)

8. Прочитайте уривок.

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і ропетися Дощами судними над ним.

Такими словами звертається до рідної мови Олександр Олесь. (В)

9. Міфічні персонажі Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки діють у творі «Лісо­ва пісня» Лесі Українки. (Б)

10. Відсутні зовнішній конфлікт, розгорнутий сюжет, діалоги й полілоги у творі «Intermezzo» М. Коцюбинського. (Г)

11. «їдете ви компанією, тобто колективом, так — чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці...» — так пояснює «се­крети» полювання Остап Вишня. (В)

12. «Моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків» — так вважає головний персонаж твору «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. (Г)

13. Уславлення незнищенності кохання, засудження бездуховного життя, обме­женого дрібними потребами, — така ідея твору «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. (Г)

14. Кларнетизм, унікальна музикальність вірша є характерними ознаками раннього періоду творчості П. Течини. (В)

15. Суперечність між одвічним ідеалом любові та фанатичним служінням абст­рактній ідеї розкрито у творі «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. (Д)

16. Порівнює поезію із сонцем («Поезіє, сонце моє оранжеве...») український поет І. Драч («Балада про соняшник»). (Б)

17. Не зміг «своїм життям до себе дорівнятись» Лукаш («Лісова пісня» Лесі Українки). (Б)

18. Твір «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнник присвятив любові всевишній. (В)

19. Творам П. Тичини притаманні стильові ознаки модернізму. (А)

20. Лист є композиційним елементом твору «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютю­нника. (Д)

21. Бунт вільнолюбної особистості проти тоталітарного режиму — це тема твору « Тигролови» Івана Багряного. (В)

*22. У повісті «Перехресні стежки» І. Франко НЕ порушив проблеми впливу мистецтва на людину. (В)

*23. Починається з розв'язки твір «Новина» В. Стефаника. (А)

*24. Прочитайте уривок.

...Рвали душу мою комунар і націоналіст.

Ці рядки з твору «Два Володьки» В. Сосюри. (Б)

25. Марфа Яркова — усе життя безнадійно сподівається на взаємне кохання (1—Г) Маруся Кайдаш — усе життя свариться зі своєю ріднею (2-Б)

Мавка — іде на самопожертву, щоб урятувати «цвіт душі» свого коханого (3-А) мати безіменного чекіста — гине від руки свого сина (4-Д)

26. Марічка — Палагна (1-Д)

Степан Радченко — Зоська (2-А)

Рина — тьотя Мотя (3-Б)

Василь Кравчина — Христя Хуторна (4-Г)

27. «Молюсь і вірю...» М. Рильського — звеличення любові до життя (1-В) «Стилет чи стилос?...» Є. Маланюка — призначення поета й поезії (2-Д) «Я...» В. Симоненка — самодостатність і самоцінність людини (3—Г)

«О земле втрачена, явися...» В. Стуса — туга за рідним краєм, самотність по­ета (4-А)

28. імпресіонізм — М. Коцюбинський (1-В) символізм — П. Тичина (ранні твори) (2—Г) футуризм — М. Семенко (3-А) неокласицизм — М. Рильський (4-Д)

29. Зразками пейзажної лірики є твори (запишіть 2-3 назви віршів та їх авторів) Я Тичини «Арфами, арфами», М. Вороного «Блакитна Панна».

30. Проблематика твору «Тигролови» Івана Багряного (запишіть не менше трьох): виживання людини в умовах жорстокого терору; морального вибору; справедливості й кари.

31. За жанровим різновидом твір «Поза межами болю» О. Турянського це

повість-поема.

32. Вірш «Два кольори» написав Д. Павличко.

33. У чому актуальність комедії М. Куліша «Мина Мазайло» в наш час?

На мою думку, комедія М. Куліша «Мина Мазайло» є актуальною і в наш час, адже вона присвячена питанням національного відродження України.

М. Куліша, як і сьогодні всіх українців-патріотів, боліло те, що одна з наймилозвучніших у світі мов — його рідна українська мова — стала пасербицею у своєму домі. У комедії драматург розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, яка породила нігілізм, зневіру в престижності нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури.

У різних епізодах письменник в оригінальній формі розкриває багатство, красу, національну своєрідність і неповторність української мови. Або, навпаки, показує економію мовних засобів порівняно з російською мовою.

М. Куліш радить навчатися мови на зразках народної творчості — піснях, думах, де наша словесність збереглася в її первозданній основі.

Порушено в комедії й питання культури мови. Митця непокоїть вживання нашої мови в засобах масової інформації, на афішах, у кінофільмах.

Правдиво і яскраво в п’єсі постає питання відродження української мови і поруч — зневажливе ставлення до неї: «хохлацька мова», «порепана», «засіб зробити з мене провінціала».

І сьогодні нам доводиться чути щось подібне. Отже, розглянувши ці питання, можна сказати, що твір М. Куліша актуальний саме сьогодні. Він примушує чи­тача, глядача замислитись над тим, як відстояти свою мову, культуру, історію, як відродити Україну.

ВАРІАНТ № 3

1. Реалістична манера письма, зображення типових характерів у типових обста­винах — такі особливості твору «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького. (Г)

2. НЕ був у товаристві розбишак у творі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика Грицько. (В)

3. «Уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної кни­ги» — це Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого). (Б)

4. НЕ належить до «театру корифеїв» І. Франко. (А)

5. У формі діалогу з уявним опонентом І. Франко написав твір «Декадент». (Д)

6. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник править усім; що в лісах повно лісовиків, що там блукає веселий чугайстир» Іван Палійчук («Тіні за­бутих предків» М. Коцюбинського). (Д)

7. Свідомість героя на межі роздвоєння, його лякає власна байдужість до людей і їхнього горя у творі «Intermezzo» М. Коцюбинського. (Д)

8. Красу людських стосунків, незбагненну силу великого кохання уособлює Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки). (Б)

9. НЕ є модерністським твір «Каторжна» Б. Грінченка. (Б)

10. НЕ належить перу Лесі Українки твір «Розвивайся ти, високий дубе...». (В)

11. Незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин — мотив твору «Як добре те, що смерті не боюсь я...» В. Стуса. (Д)

12. Убивство в селі Димка сином селянина свого старшого брата через батькову спадщину дало поштовх до написання твору «Земля» О. Кобилянської. (Б)

13. За жанровим різновидом «Вершники» Ю. Яновського — це роман у новелах. (Д)

14. Трагічну долю тисяч українців-емігрантів утілено в образі Івана Дідуха («Камінний хрест» В. Стефаника). (Г)

15. Прочитайте уривок.

...Це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя наро­дження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

Цей епізод у творі «Момент» В. Винниченка є розв’язкою. (Д)

16. Твір «Блакитна Панна» М. Вороного перегукується з твором «Арфами, ар­фами...» П. Тичини. (В)

17. «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це!» — «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!» — так звинувачували один одного герої твору «Ми­ни Мазайло» М. Куліша. (В)

18. «...Народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому» Гриць Боб- репко («Маруся Чурай» Л. Костенко). (Д)

19. «Трагічний портрет нашого смертельно зраненого і все ж безсмертного наро­ду» у роки Другої світової війни написав О. Довженко («Україна в огні»). (В)

20. Фольклорний мотив метаморфози застосував у своєму творі І. Драч («Балада про соняшник»). (В)

21. До групи київських «неокласиків» належав М. Рильський. (Г)

*22. Трагічну долю дівчинки-сироти зображує у творі «Дзвоник» Б Грінченко. (Б) *23. «У щастя людського два рівних є крила... — красиве і корисне» стверджує М. Рильський. (Г)

*24. Жіночу долю в модерністській інтерпретації зображено у творі «Сойчине кризо» І. Франка. (В)

25. «О слово рідне! Орле скутий!..» Олександра Олеся — патріотичної (1-Д) «Чого являєшся мені у сні?..» І. Франка — інтимної (2-А)

«То be or not to be?..» Лесі Українки філософської (3-Г)

«Блакитна Панна» М. Вороного — пейзажної (4—Б)

26. Мина Мазайло — Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця... (1-Г)

дядько Тарас — їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... (2-А)

Мокій — Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише українців, хто? (3-Д)

тьотя Мотя — Все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна... (4—Б)

27. «Я (Романтика)» Миколи Хвильового — невідповідність між ідеалами рево­люції та методами їх досягнення (1—В)

«Місто» В. Підмогильного — духовне зростання сільського хлопця під час підкорення ним столиці (2-Д)

«Зачарована Десна» О. Довженка — витоки естетичного обдарування митця починаються в дитинстві (3—А)

«За мить щастя» О. Гончара — людське життя і престиж держави (4—Г)

28. В. Стус — «Мені зоря сіяла нині вранці...» (1-Б)

Є. Маланюк — «Під чужим небом» (2-Д)

М. Вінграновський — «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» (3-А)

Б.-І. Антонич — «Зелена Євангелія» (4—В)

29. Проблематика твору «Маруся Чурай» Л. Костенко (запишіть не менше трьох): контраст високого і низького, матеріального й духовного; любові й зради; митця й суспільства; свободи творчості; причини втрати україн­ської державності.

30. Зразком «стоїчної» поезії у світовій ліриці є творчість українського поета В. Стуса.

31. У новелі «Шаланда в морі» («Вершники» Ю. Яновського) утверджено ідею возвеличення родини, подружньої відданості, народної моралі, гуманних основ життя.

32. Остап Вишня написав твори (запишіть не менше двох) «Сом», «Моя авто­біографія».

33. Якими проблемами може бути цікава українська література іноземному чита­чеві? (На прикладі творчості 2-3 українських письменників).

Відомо, що література живе доти, доки є читачі. Сьогодні, в час нових споді­вань і звершень, час відкриттів і здобутків, час нового мислення, інформаційного вибуху, зацікавити читача, а тим паче здобути прихильність нового і втримати його, доволі важко, не кажучи вже про читача іноземного. Поза сумнівом, для кожного письменника саме читач є безвідмовним камертоном. І дотягнути його до розуміння проблем, означених у творі, — головне завдання митця. Звісно, письменник, якщо він не «герметична» посудина і пише не задля автотерапії, завжди прагне, щоб два паралельні світи — автор і читач — перетнулися. То ж які проблеми, порушені українським автором, можуть зацікавити і знайти відгук у душі читача іноземного? Гадаю, що це проблеми загальнолюдські, які не підв­ладні часові, ідеології, ба навіть ментальності.

Як на мене, то це має бути письмо такого рівня осмислення буття, як у Рома­на Андріяшика, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Василя Шкляра, у яких є всі критерії успішності: майстерність, знання, неупередженість. Поважаю працю жінок-прозаїків — Галини Пагутяк, Марії Матіос, Любові Голоти, Ірен Роздобудько. Захоплена також останньою книжкою Оксани Забужко «NotreDameD'Ukraine». Проте переконана, що будь-яка повноцінна література зобов’язана мати високу, дуже високу полицю і полицю на щодень. Ту, що називаємо масо­вою. Тобто читач, а це може бути людина будь-якого рівня, навіть якщо він іно­земець, має знайти щось близьке своїй душі. Упевнена, що ніхто не знає відповіді на питання про сенс літератури, як, власне, про сенс самого життя. Просто кожен намагається знайти в ній відповіді на питання, які його хвилюють, незалежно від національності, рівня освіти, способу сприймання життя. А творчість — це «трі­умфальний феєрверк і безнадійна хвороба одночасно. І тому — несказанна сво­бода. Шаленство для слова, почуття і вчинку. Безкінечний полігон для випробу­вань», — саме так сказала Марія Матіос.

Так, у літературних творах — лише відбитки світогляду, естетичних, етичних уподобань, сумніви тощо. А решта — осмислення чужого і влучні натискання на больові точки. Суспільні. Загальнолюдські. То ж і проблеми, я вважаю, мають порушуватись загальнолюдські: глобальні проблеми людства — закони гармонії людини і природи, порушення яких може призвести до катастрофи; добра і зла де має перемагати добро; збереження людської гідності; цінності людського жит­тя, кохання і зради та інші морально-етичні проблеми.

Відомо, що вагомою проблемою сучасності є духовне спустошення, байду­жість, брак любові, відсутність мрій і планів на майбутнє, марнування часу, спо­живацтво. А людина, що зруйнована зсередини, руйнує і світ. Очевидними стали нині деформація світоглядних уявлень, стрімке зниження духовних орієнтирів. Унаслідок цього вічна думка — бути чи мати — вирішується на користь «мати», часто будь-якою ціною, за рахунок утрати совісті, честі, гідності, порядності,

навіть скоєня злочину. Тому немає, на мій погляд. актуальнішої проблеми для літератури. ніж творення здорової, відкритої для інновацій і водночас високодуховної та високоморальної особистості, незалежно, чи то українець, чи іноземець.

То ж література і покликана висвітлювати актуальні для людей різних націо­нальностей, рас і континентів проблеми, роздуми над якими сприятимуть форму­ванню загальнолюдських цінностей — внутрішньо-особистісних установок, реа­лізація яких дає змогу формувати людське в людині скрізь, де особистість прису­тня як духовна істота.

Я вважаю, що для письменника існує єдине табу — писати погано. Патріо­тизм, історична правда, європейськість, культурна просвіта, громадянська культура — це ті чинники, які забезпечать успіх нашій літературі на міжнародному рівні.

А загалом стосовно проблем, якими може бути цікава українська література іноземному читачеві, то я поділяю думку визнаної сучасної української письмен­ниці Марії Матіос: «Я поки що доволі скептично ставлюся до намагань завоюва­ти українською книжкою європейські ринки. Тут би Україну від краю до краю охопити...».

ВАРІАНТ №2

1. «Без надії сподіваюсь» — так перекладається назва твору «Contra spem spero!» Лесі Українки. (Г)

2. Життя пореформеного села на прикладі однієї сім’ї досліджує у своєму творі «Кайдашева сім’я» і. Нечуй-Левицький. (В)

3. «Так оце та правда?! Оце вона!!!» — запитує наприкінці твору Галя Чіпку («Хіба ревуть вали, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика). (А)

4. «Поки був чоловіком — і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе» — так охарактеризовано Мартина Борулю («Мартин Бо­руля» І. Карпенка-Карого). (Б)

5. За жанром твір «Каторжна» Б. Грінченка — це оповідання. (Д)

6. «Ти дав мені дари, які хотів, такі були й мої — неміряні, нелічені...» — так визначає стосунки з коханим Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки). (А)

7. Поетичним роздумом про сенс буття людини — навіщо вона живе, що є для неї найціннішим — є твір І. Франка «Легенда про вічне життя». (В)

8. Епізод убивства Савою Михайла у творі «Земля» О. Кобилянської є кульмі­нацією. (Г)

9. «В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі» — таку надприродну силу мав Юра («Тіні забутих предків» М. Коцюбинського). (Д)

10. У творі «Intermezzo» М. Коцюбинського НЕ є дійовими особами (дійовою осо­бою) Три тополі (Б)

11. Модерністським є твір «Вершники» Ю. Яновського. (А)

12. Немає справжнього переможця, коли гине рід через класові інтереси, — така ідея твору «Подвійне кало» Ю. Яновського. (Г)

13. Міщанство й українізація — така тема твору «Мина Мазайло» М. Куліша. (Б)

14. «Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!» У цих рядках ідеться про Сашка Діденка («За мить щастя»

О.  Гончара). (А)

15. На прийомі контрасту побудовано твір «З журбою радість обнялась...» Олександра Олеся. (Г)

16. Синівський і революційний обов’язки, тиск на людину обставин та інших людей, звиродніння людини, що підкорилася сліпій вірі, — така проблемати­ка твору «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. (Д)

17. Мотив необхідності для поета бути «цілим чоловіком» звучить у творі «Іва­нові Франкові» М. Вороного. (А)

18. Перемога духовної волі до життя над біологічним інстинктом, перемога духу над потребою тіла — це кульмінація твору «Поза межами болю» О. Турян­ського. (Д)

19. Прочитайте уривок.

У них немає державного інстинкту... вони не вивчають історії... У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. То­му серед них так багато зрадників...

Такими словами характеризує український народ Ернст фон Крауз («Україна в огні» О. Довженка). (В)

20. Незвичайність та алегоричність образів, примхливість художніх асоціацій притаманні твору «Балада про соняшник» І. Драча. (А)

21. Творам П. Тичини притаманні стильові ознаки модернізму. (А)

*22. Психологію творчості митця на межі життя і смерті його дитини розкрито у творі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського. (Г)

*23. Представниками «празької школи» поетів були обидва письменники в рядку Є. Маланюк, Олег Ольжич. (Б)

*24. Хто ми: «організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язи­ких і безликих постатей?» — над цим питанням розмірковує у своєму творі «Нарід чи чернь?» У. Самчук. (Г)

25. «Молюсь і вірю...» М. Рильського — філософської(1-Г)

«І все-таки до тебе думка лине...» Лесі Українки — громадянської (2-Д) «Блакитна Панна» М. Вороного — пейзажної (3—Б)

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня» І. Франка — інтимної (4-А)

26. «Маруся Чурай» Л. Костенко — незнищенність українського народу, глибока віра в його духовну силу і могутність (1-Б)

«Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника — любов вивишує людину над пра­гматичною буденністю, очищає її душу (2—Г)

«Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...» В. Стуса — досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим (3-А)

«Зачарована Десна» О. Довженка — витоки естетичного обдарування митця починаються в дитинстві (4—В)

27. Медвин — Грицько Сірко (1-Д)

Степан Радченко — Борис (2-В)

Дядько Лев — Килина (3-Г)

Оришка — дід Улас (4-А)

28. Леся Українка — «Уста говорять: «Він навіки згинув!..» (1—В)

М. Вороний — «Інфанта» (2-А)

Олександр Олесь — «По дорозі в Казку» (3-Д)

П. Тичина — «Пам’яті тридцяти» (4-Г)

29. Твори «Страшні слова, коли вони мовчать...», «Українське альфреско» нале­жать перу Л. Костенко.

30.    Літературну дискусію 1925-1928 pp. розпочав письменник Микола Хвильовий.

31. Видатним кларнетистом називають поета початку XX ст. П. Тичину.

32. Мотив твору «Два кольори» Д. Павличка — синівська любов.

33. У чому полягає трагедія генія в тоталітарному суспільстві? (На прикладі життя та творчості П. Тичини).

Творче сприйняття світу дуже важко помістити в будь-які рамки, адже мит­цеві потрібен широкий простір для втілення ідей, які часто не вписуються у ви­значену програму. У цьому, напевне, сила мистецтва, що дає змогу постійно відкривати нові горизонти. Тому особливо трагічними є стосунки тоталітарної системи і творчої особистості, що завжди містяться з різних боків барикад. Яск­равий талант та самобутність ігнорується — натомість стверджується культ шаб­лонності, несмаку. Творча ідея дискредитується — залишаються викрики ідеоло­гії. Так було з митцями, зокрема письменниками, у XX ст. — періоді, пов’яза­ному із зародженням нового типу художньої свідомості, її становленням, розвит­ком у непростих історичних умовах, загалом часі модерному, хоч і суперечливо­му, ідеологічному, переповненому неоднозначними суспільними світоглядними катаклізмами.

Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Діячі національного відродження шукали нових стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Проте повнокров­ному розвиткові мистецтва слова стала на заваді більшовицька ідеологія, що прагнула підпорядкувати собі духовну сферу. По-більшовицьки ідеологічно ви­тримана заримована фраза оголошувалася вартіснішою за класичний твір. Шля­хом адміністративно-терористичних заходів було насаджено єдину вимогу щодо творчості — дотримання штучно сконструйованого методу соціалістичного реа­лізму, який передбачав комуністичну партійність, народність, пролетарський інтернаціоналізм літератури тощо. Митців зобов’язували змальовувати те, що відповідало уявленням влади про «світле майбутнє». Свободу творчості було оголошено ворожим постулатом, який буржуазна культура намагалася протиста­вити «позитивному» ідеологічному впливові комуністичної партії. А тому творчі долі кожного з письменників складалася по-різному. Неабияку роль у цьому відігравали суспільно-політичні умови й оточення, у якому народжувався і фор­мувався талант митця. Дехто з письменників чинив потужний опір, що в кожному конкретному випадку виявлялося по-різному: хтось змушений був емігрувати, дехто намагався пристосуватися, демонструючи максимальну лояльність до но­вого режиму, але трагічно загинув у лещатах репресивної сталінської машини, хтось скорився і намагався співпрацювати із владою, відмовившись від власних творчих принципів. Саме така доля спіткала Павла Григоровича Тичину.

Творча біографія Павла Тичини позначена драматизмом, хоча починалася вона доволі спокійно й упевнено, не передбачаючи жодних трагедій. Василь Стус, який досліджував творчість П. Тичини, писав: «Доля Тичини воістину тра­гічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Павло Тичина двадцятирічним юнаком дебютував збіркою «Сонячні кларне­ти», що стала етапною подією в історії української літератури, вона мала шалекий успіх й умить прославила автора. «Ми насолоджувалися красою українського слова, яке.. грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої книги» (М. Бажан). Збірка «Сонячні кларнети», де вже в назві синтезувалися колір і звук, показала поета як творця неперевершеного поєднання поезії, музики й живопису. І сьогодні ця збірка є одним з найунікальніших і наймузичніших явищ у світовій поезії. Вона поєднала в собі поетичний ліризм з національним та соціальним прозрінням. Тичину було названо «глибоко національним поетом», а його поезія стала виразником душі українського народу, завдяки їй прозріли «тисячі очей». Такими ж оригінальними були й збірки «Плуг», «Вітер з України», «Замість сонетів і октав». Поезії «Замість сонетів і октав» протилежні за своїм настроєвим звучанням поезіям «Сонячних кларнетів», але теж високомайстерні. С. Тельнюк писав: «Кожна з цих чотирьох збірок тягне на Нобелівську премію».

Одним із найкращих творів про національну революцію 1918 року є поема «Золотий гомін» — гімн пробудження національної свідомості.

Радянська система не дала розгорнутись величезному таланту митця на пов­ну силу. Більш того, умови сталіншини деформували цей талант. Але навіть те, що він створив у перший період своєї творчості, забезпечило йому місце серед найбільших світочів людства. У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина вцілів ціною компромісу із власною совістю і талантом. З того часу почався трагічний спад у його творчому житті. «Без сумніву, — писав В. Стус у праці «Феномен доби», — геніальний поет, і геніальний блазень. Живіший від усіх живих і мертвіший мертвих». Мико­ла Жулинський зазначив, що «...це велика трагедія української культури, якої ще не знала світова цивілізація». І справді, хіба це не трагедія, коли талановитий поет душить свій геній і замість оригінальних віршів римує оди, прославляючи партію, яка відняла в нього право творити для свого народу і забрала б у нього життя, якби він її не прославляв? Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлю­вав своє падіння, але, «немов той Данту пеклі», був вимушений співати в тон з тими, хто його задавав. Проте сутність тоталітаризму митець усвідомив значно глибше, ніж здавалося. Його слова «Пішла моя творчість за водою» — свідчення цього. Прочитавши заборонену в СРСР поезію Є. Маланюка «Сучасники», де є слова «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась», П. Тичина сказав: «Він єдиний мене зрозумів».

Справдилося передбачення, занотоване поетом ще в 1938 році. «Після твоєї смерті, — пророкував собі П. Тичина, — все твоє написане вміститься на 50 сто­рінок». Так і сталося. Проте ці сторінки — найвищого гатунку. Адже збірка «Со­нячні кларнети» — це оптимізм, природа, краса, музика, кохання.

Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і склад­ною. Чи маємо право ми сьогодні засуджувати Павла Тичину, сьогодні, коли жахливі роки сталінських репресій уже майже нікому згадувати? Я вважаю, що перш ніж виносити вирок поетові, слід уявити себе на його місці. Тому, як на мене, правильніше було б вивчати поезію його душі та забути про поезію страху, викреслити її. щоб вона на затьмарювала поетичні шедеври «Сонячних кларне­тів». Отже, доля Павла Тичини — то доля його нації. Є в ній трагічні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справе­дливості. а отже, геній безсмертя.

ВАРІАНТ №1

 

1. Омелько, Карпо, Лаврін — головні герої твору «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького. (В)

2. Трагічно обривається життя обох закоханих у творі «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (Г).

3. За жанровим різновидом твір «Лісова пісня» Лесі Українки — це драма- феєрія. (В)

4. «Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть», — бідкається Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого). (В)

5. Вічні проблеми людини й землі та злочину й покарання досліджує О. Кобилянська («Земля»). (А)

6. Вічного революціонера як символ волелюбних прагнень народу зображено у творі І. Франка «Гімн» («Замість пролога»). (Б)

7. Назва твору «Contra spem spero!» Лесі Українки перекладається як «без надії сподіваюсь». (В)

8. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків» головний герой твору «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. (Д)

9. Змушений зробити тимчасовий перепочинок ліричний герой твору «Inter­mezzo» М. Коцюбинського. (Г)

10. Прочитайте уривок із твору «Камінний хрест» В. Стефаника.

Але Іван ...ймив стару за шию і пустився з нею в танець.

— Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пус­тити її живу з рук.

Цей епізод у творі є кульмінацісю. (Г)

11. Загірну комуну як символ країни щастя й благодаті зображено у творі «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. (Г)

12. Сон старих гаїв, місячні весняні ночі — ці символи молодого почуття зобра­жено у вірші «Ви знаєте, як липа шелестить...» П. Тичини. (А)

13. За жанром «Київ — традиція» М. Зерова — це сонет. (В)

14. На прийомі контрасту побудовано твір «З журбою радість обнялась...» Олександра Олеся. (Г)

15. Відрікається від мови й культури свого народу Мина Мазайло («Мина Мазайло» М. Куліша). (А)

16. Широку панораму народного життя в роки Другої світової війни зображено у творі«Україна в огні» О. Довженка. (В)

17. Прочитайте уривок.

— Так... Ну, все, таваріщ следователь! Все. — І важко задихав: — Кінчаю слідство... — І підніс голос, повільно, грізно:

— Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрелив.

Дійовими особами в цьому епізоді є Григорій Многогрішний і Медвин («Тиг­ролови» Івана Багряного). (Д)

18. Надійна, Мусінька, Зоська — з такими жінками зводить доля Степана Рад- ченка («Місто» В. Під могильного). (В)

19. «...Це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, наро­дження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі» — так описує свої почуття безіменний оповідач («Момент» В. Винниченка). (Д)

20. Жанр усмішки в українській літературі започаткував Остап Вишня. (Г)

21. Творам Григорія Косинки притаманні стильові ознаки модернізму. (Б)

*22. У двох часових вимірах — у добу Київської Русі та в XX столітті — відбу­ваються події у творі «Диво» П. Загребельного. (А)

*23. Микола Хвильовий присвячує одну зі своїх новел творові «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського. (Д)

*24. Публіцистичним є твір «Нарід чи чернь?» У. Самчука. (В)

25. «Задивляюсь у твої зіниці...» В. Симоненка — громадянської (1-Д)

«То be or not to be?..» Лесі Українки — філософської (2-Г)

«О панно Інно...» П. Тичини — інтимної (3-А)

«Хвиля» Лесі Українки — пейзажної (4-Б)

26. «Камінний хрест» В. Стефаника — кінець XIX - поч. XX ст. — еміграція на західноукраїнських землях (1—В)

«Одчиняйте двері...» П. Тичини — революція 1917 р. (2-А)

«Мина Мазайло» М. Куліша—період українізації 20-30-х років XX ст. (3-Д) «Поза межами болю» О. Турянського — Перша світова війна (4-Г)

27. Денис Сірко — Наталка (1—Г)

Сашко Діденко — комбат Шадура (2-А)

Іскра — Богдан Хмельницький (3-В)

Марфа — Карпо Ярковий (4—Д)

28. «Два кольори» — материнська любов і благословіння (1-Д)

«Балада про соняшник» — поет і поезія (2—В)

«Як добре те, що смерті не боюсь я...» — філософське осмислення сенсу життя (3-Б)

«Арфами, арфами...» — гімн весні як символу любові, життя і натхнення (4-А)

29. В. Стус написав твори (запишіть не менше трьох) «Як добре те, що смерті не боюсь я», «Господи, гніву пречистого...», «Мені зоря сіяла нині вранці...».

30. Одним із гасел Миколи Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 pp. було «Геть від Москви!».

31. Домінуючим літературним напрямом кінця XX- поч. XXI ст. є постмодернізм.

32. Драматичні твори за родовою ознакою є в доробку письменників (запишіть не менше трьох) І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Куліша.

33. Поясніть, як ви розумієте думку М. Рильського про те, що «шукання Хвильо­вого почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського». Підтвердьте від­повідь прикладами з творів Миколи Хвильового.

На мою думку, Максим Рильський, стверджуючи, що «шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського», мав на увазі те, що Микола Хвильовий тісно пов’язаний із кращими традиціями української художньої літе­ратури і є прямим продовжувачем українського класика, письменника-імпресіоніста М. Коцюбинського. В українському письменстві він продовжив традиції українського письменника-імпресіоніста, а також витворив і власний стиль, своє­рідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Уже вихід першої новелістичної збірки «Сині етюди» є свідченням цього.

Як для імпресіоністичної манери письма М. Коцюбинського, так і для сти­льової манери Миколи Хвильового є характерним те, що детальні реалістичні описи поступаються лаконічним штрихам, окремим деталям, неконкретизованим натякам чи й узагалі є розмитими в контурах плямами. Зовнішнє життя, тобто перебіг подій, поступається внутрішньому — життю душі й серця героя. Тобто зовнішнього, подієвого сюжету в новелах як М. Коцюбинського, так і Миколи Хвильового, як правило, немає. Предметом зображення стає те, що діється в душі героя, його голові й серці. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані в почуттях, настрої, переживаннях, — ось що становить центр новелістики і М. Ко­цюбинського, і Миколи Хвильового. Для відображення психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв автори послуговуються найрізноманіт­нішими зображальними засобами і прийомами. Особливо велике функційне зна­чення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості — амор­фний. хаотичний, переданий натуралістично. Цій самій меті слугує ліризація оповіді. Найбільш помітна вона в описах природи. Пейзажі відображають не лише красу навколишнього світу, а й складне внутрішнє життя героїв, їхні на­строї та почуття.

Революційні події, хаос у країні, зневіра породжують нову особистість — людину з роздвоєною психікою. Микола Хвильовий зображує героїв у той мо­мент, коли вони перебувають у стані душевного розпачу, роздвоєності, одна частина їхньої душі прагне прекрасного, світлого майбутнього, а інша розуміє свою приреченість. Таким перед читачем постає герой новели Миколи Хвильово­го «Я (Романтика)». Слід зазначити, що ця новела мас присвяту «Цвітові яблу­ні»— творові М. Коцюбинського. І це не випадково. Такий інтертекстуальний перегук дає ключ до розуміння твору. У центрі обох новел — герой із розчахне­ною психікою, який перебуває в кризовій ситуації. Події подано крізь призму його сприйняття, що робить оповідь підкреслено суб’єктивізованою та психологі­зованою. Герой Коцюбинського бореться із власним «Я», зі своїм даром пись­менника, що в «межовій ситуації» стає прокляттям. Біля дитини, що помирає, він не здатен забути звичку постійно підмічати дрібні деталі, нюанси настрою, щоб використати їх потім у творах. Батько протистоїть письменникові. Свідомість персонажа новели «Я (Романтика)» теж розпадається на дві протилежні частини, про що він сам каже: «Я — чекіст, але я і людина». Характерно, що вічні цінності чітко протиставляються новій моралі та «релігії», стаючи при цьому злочинною слабкістю. Усі персонажі новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)» є лише відображеннями різних граней особистості головного героя. Внутрішня психоло­гічна боротьба унаочнюється, постає в зримих образах доктора Тагабата («злий геній, зла моя воля»), дегенерата («вартового на чатах»), нерішучого Андрюші та тихої зажуреної матері.

Мотив смерті також ріднить ці твори. Загибель дитини трансформується в Миколи Хвильового в убивство матері, до того ж в обох новелах умирання сприймається як матеріал художньої творчості. У М. Коцюбинського це основа майбутніх творів, у Миколи Хвильового — необхідна жертва на олтар «загірної комуни».

Ідея антигуманного світу, наявна у «Цвіті яблуні», модифікується в тезу про антигуманність насильницької перебудови цього світу. Якщо у «Цвіті яблуні» опо­відач — невинна жертва абсурдної світобудови, то в «Я (Романтика)» він сам стає катом, який нібито має право вирішувати, кому жити, а кому — ні. Тому в М. Ко­цюбинського є надія на відновлення (до речі, красу буття, тлінну, але вічно прекрасну в спогадах і символізує образ цвіту яблуні, що вкриває лице померлої дитини в нове­лі). Натомість, у Миколи Хвильового будь-яке відродження неможливе.

Герой М. Коцюбинського коливається між двома полюсами своєї психіки; можна говорити про своєрідне чергування його настроїв, а динаміка його свідо­мості постає своєрідною синусоїдою. На противагу йому «Я» з новели Миколи Хвильового поступово витравлює в собі рештки моралі та людяності, неухильно йде до примарної мети. У фіналі твору «Я (Романтика)» торжествує смерть, яку символізують образи місяця, що «тихо вмирав у пронизаному зеніті», мертвого степу, «далекої безвісті, де невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Комуна в цьому контексті постає недосяжною ілюзією, оманливим пустельним міражем. Було порушено основи світобудови, тому гріх головного героя лишається непро­щенним.

У творі Миколи Хвильового, як і в новелі М. Коцюбинського, є сильний імпресіоністський струмінь — створений ним світ постійно змінюється від зміни освітлення, дня і ночі, від грози, що насувається, і від тьмяного сонячного світла в пеленах пилу останнього описаного в новелі дня; світ теж змінюється від зміни звуків: то звичні шуми вітру й трави в степу й щоденний, буденний гудок на цегельні, то звуки, що поступово наростають і стають драматичними: дзвінок військового телефону, канонада, гуркіт тачанок, постріли гвинтівок і маузера головного героя, сигнали тривоги, що їх подає броньовик на оборонній позиції. Імпресіонізм, тобто миттєва фіксація враження, виявився дуже відповідною фор­мою для зображення того, що робиться в душі головного героя. Таке записування

вражень спрацьовує, як кінокамера документаліста-хронікера: без глибинних роздумів, аналізу, осмислення.

Відомо, що завданням імпресіоністів було «впіймати» і зафіксувати неповто­рну мить враження від предмета, пейзажу тощо. Динамізм, процесуальність, загадковість, розімкненість у вічність — риси образу-імпресії. Такі риси має, на мою думку, і образ «кота у чоботях» з однойменної новели Миколи Хвильово­го— товариша Жучка. Одна з найважливіших проблем у цій новелі — проблема розбіжності мрії й дійсності. Микола Хвильовий як імпресіоніст намагається зобразити прихід омріяного щасливого майбутнього через людськість і безпосе­редність товариша Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом відходу від історичного часу, але невблаганна дійсність висвітлює справжній стан справ. А звідси — два часові плани: омріяне майбутнє (або манливе минуле) і протистав­лене йому непривабливе сьогодення. Мрія: «...зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо». Реальність: падіння моральних устоїв у суспіль­стві за революційні роки; брак палива і багато чого іншого; невирішене націона­льне питання (росіяни й українці); правда про товариша Жучка.

Якщо ми спробуємо визначити композицію новели, то дійдемо висновку, що класичної композиції зі звичними елементами сюжету (зав’язкою, розвитком дії, розв’язкою) тут немає, а є окремі сюжетні мазки. А це свідчить про імпресіоністичність композиції твору. Ці мазки між собою безпосередньо мало пов'язані, але якщо окинути одним поглядом усіх разом, складається більш ніж рельєфна кар­тина цього часу. Можна навіть зробити прогноз розвитку суспільства, виходячи з цих фактів. Сам автор новели попереджує: «А зав’язки-розв’язки так від мене й не дочекаєтесь... Розв’язка в гітарних поетів...».

Бачимо, що особливу увагу письменники-імпресіоністи приділяють заглиб­ленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини й у нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис творів, написаних у стилі пси­хологічного імпресіонізму, що притаманний і для творів М. Коцюбинського, і для стильової манери Миколи Хвильового.

Отже, думка Максима Рильського про те, що «шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського», є слушною й означає, що Микола Хвильовий тісно пов’язаний із кращими традиціями української художньої літе­ратури, він є прямим продовжувачем традицій імпресіоністичної манери письма М. Коцюбинського, а також творцем власного стилю, своєрідного різновиду лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

 

Виктор Новосад на сервере Стихи.ру
загрузка...
« Освітній портал »   2013 р.